“Минуле як пролог: політика та історична память в Україні”

26 січня 2018 року історик Георгій Касьянов – професор, завідувач відділу новітньої історії та політики НАН України – виступив в Інституті Кеннана при Міжнародному центрі ім. Вудро Вільсона у Вашингтоніз лекцією “Минуле як пролог: політика та історична память в Україні”. Модерувала Ізабелла Табаровськи, менеджер з регіонального розвитку, старший науковий співробітник  Інституту Кеннана.

Запис лекції можна прослухати за лінком: https://soundcloud.com/the-wilson-center/01262018-whats-past-is-prologue-politics-and-historical-memory-in-ukraine

Пропонуємо Вашій увазі ключові тези, виголошені професором Касьяновим під час виступу.

На думку Касьянова, в Україні «політика пам’яті стала частиною війни», адже історичні аргументи активно використовувалися Путіним під час анексії Криму, а також воюючими сторонами на Донбасі.

Історична політика в Україні позначена передусім конфліктом між двома наративами колективної пам’яті: 1) національним/націоналістичним; та 2) радянським або радянсько-ностальгічним. Об’єднання «національного» і «націоналістичного» наративів в одну групу дослідник пояснює фактом того, що українські праві консерватори або праворадикали пропагують не просто національний, а саме націоналістичний історичний наратив.

Професор Касьянов звернув увагу на наступні тренди і тенденції в політиці пам’яті та історичній політиці України:

  1. Переписування або «ре-дизайн» української історії для формулювання власної ідентичності;
  2. Боротьба з “так званим” тоталітарним минулим;
  3. Пошук “так званої” історичної правди та історичної справедливості;
  4. Використання минулого та зловживання ним у політичних цілях;
  5. Звернення до минулого кожного разу, коли в Україні складається складна ситуація в економіці, культурі, соціальній сфері і т. д.
  6. Масштабне залучення «непрофільних» державних інституцій до реалізації історичної політики, наприклад використання судової гілки влади – від місцевих до Конституційного суду – до вирішення справ, пов’язаних з політикою пам’яті;
  7. Створення спеціалізованих інституцій для розробки і реалізації історичної політики;
  8. Провокування політикою пам’яті конфліктів всередині України та на міжнародному рівні.

Серед основних “агентів” політики  пам’яті та історичної політики в Україні спікер згадав щонайменше 30 інституцій різного рівня: від офісу Президента України, СБУ, інших органів центральної влади.

Головним спеціалізованим державним інститутом розробки і реалізації історичної політики є Український інститут національної пам’яті, створений 2006 року. “Протягом останніх років Інститут національної пам’яті посилив свою діяльність, особливо у сфері так званої декомунізації. Він почав роботу з бюджетом 8,7 млн. грн.,  який цього року досяг 57 млн. грн… Це зростання бюджету демонструє значення цієї інституції.. і на мою думку, деякі аспекти його діяльності призведуть до своєрідного реваншу на сході та на півдні України під час парламентських та президентських виборів 2019 року».

Посилення інтересу до історичної пам’яті та її використання в політичних цілях, на думку Касьянова, демонструється низкою факторів. Зокрема, Україна стала чемпіоном Європи з кількості законів, законодавчих актів, постанов, регулятивних документів що стосуються історичної пам’яті – за останні 25 років близько 200 законодавчих актів було розглянуто парламентом, видано близько 300 – президентських указів та розпоряджень. “Ми маємо судові рішення і навіть окремий закон, що визнають Голодомору актом геноциду. І тепер в дискусіях з істориками щодо цього питання нам можуть сказати: це було судове рішення, це закон. Але це означає “кінець історії”».

Важливими компонентами такої політики є створення нових меморіалів (як то музею Революції Гідності) та державна політика декомунізації. За останні роки в Україні перейменовано близько 1000 міст та 50 тисяч топографічних об’єктів. На думку історика, методи декомунізації, які дуже нагадують радянські, також викликають занепокоєння і провокують конфлікти.

На думку Касьянова, історична політика є джерелом таких конфліктів: 1) між національним/націоналістичним та радянсько-ностальгічним/радянським наративом; 2) відповідно – між двома ексклюзивними моделями колективної пам’яті, представленими цими наративами; 3) між ексклюзивною та інклюзивною моделями колективної пам’яті; 4) між регіонами України – Захід/Центр проти Сходу/Півдня; 4) між країнами-сусідами (Україна – Росія, Україна – Польща, Польща – Росія); і, нарешті, 5) між “воюючими сторонами на Донбасі” – Україною (націоналістичний наратив)  та Росією (радянський наратив).

На запитання Ізабелли Табаровськи, «про що думають керівники, відповідальні за втілення такої політики?,”  професор Касьянов зазначив: «Це одночасно дуже складно і просто…Зараз є добре мобілізована група, відповідальна за таку політику памяті. Їхній осередок сконцентровано в Інституті національної памяті. Якщо поглянути на генеалогію цих людей: вони відносно молоді, вони революційні…Вони закінчили школу наприкінці 90-х, пішли до університетів у 1990-ті. У них не було відчуття майбутнього. Вони були в пошуках фундаментальних цінностей. І знайшли їх дуже просто, у дуже простих, я б сказав, подекуди дуже примітивних речах. І це є загальною базою для їхньої діяльності. Водночас у них є дуже тісні звязки з певними представниками української діаспори, зокрема в США. І на початку 2000-х вони заснували Центр досліджень визвольного руху, а зараз весь склад керівників цього Центру є верхівкою в Інституті національної пам’яті. Або спікер парламенту Парубій. Він починав як засновник організації “Тризуб” ім. Степана Бандери…  Це частина його біографії. Отже, у нас є група людей, які є прихильниками певної ідеї, ідеології. І вони зараз мають адміністративний ресурс для того, щоб щось робити. …Ці люди впевнені, що мають діяти швидко! У них немає звички, спроможності та навиків мислити стратегічно. Вони думають сьогоденною конюктурою. А вона є такою, що «Ми при владі. Ми маємо все зробити зараз! Негайно». І це було абсолютно відкрито сказано Вятровичем, коли лобіювали прийняття так званих “Законів про память” … Вони витратили 3 місяці на підготовку цих законів…і 42 хвилини на те, щоб обговорити і прийняти ці закони. Чотири закони за 42 хвилини… Вятрович сказав, що їх треба було прийняти швидко. Все тому, що вже за три місяці вони будуть не спроможні прийняти такі закони! Отже, різні речі… серед яких основі – це їхні біографії та їхня неспроможність думати стратегічно… Але це стосується всіх українських політичних еліт»

Професор Касьянов також звернув увагу на  перший прецедент судового переслідування за «декомунізаціним» законом. Зокрема, львівський суд присудив 2 роки умовного терміну студенту, який розмістив зображення Леніна та його гасла на своїй сторінці в соціальній мережі Фейсбук. «І що в цій історії дивує найбільше, що в якості речового доказу було вказано книгу Карла Маркса «Капітал». І цей «речовий доказ» було знищено. А я знаю один випадок в історії, коли знищувався «Капітал» Карла Маркса… В 1934 році, в іншій країні…З ініціативи Німецького союзу студентства». (В якості рефлекції на цей приклад модератор відмітила: “Як прикро, що все це починає нагадувати нам радянські методи підходу до цих питань.”)

Професор Касьянов звернув увагу на неприйняття політики декомунізації в деяких регіонах України: “Насправді, коли валили пам’ятники Леніну, до них нікому не було діла. Але починаючи цю кампанію ніхто особливо не пояснював людям, чому і навіщо це робиться. Тому почала виникати агресивна реакція на таку декомунізацію. – як просто на те, що регіони без пояснень просто мають виконувати накази з центру! І це буде і далі викликати проблеми. І сьогодні, за соціологічними опитуваннями, найбільше незадоволених декомунізацією – на Сході та на Півдні».

Під час презентації професор Касьянов навів кілька прикладів маніпулювання  історією. Зокрема, бойовики на Сході використовують суто радянську версію історії, вони використовують образливі ярлики («бандерівець», «каратель» і т. д.) проти мешканців Заходу. У той же час українська сторона використовує «козацький міф», героїчний міф УПА. Усе  це має результатом дегуманізацію образу Іншого. “Врешті-решт в Україні відбувається взаємна дегуманізація, й тому говорити про перспективи реінтеграції Донбасу сьогодні дуже проблематично!», – підсумував Касьянов.

На запитання модератора, чи має Захід стояти осторонь чи втручатися в політику пам’яті в Україні, адже дуже часто будь-кого, хто критикує Україну, зараховують до «агентів Кремля», Георгій Касьянов відповів: «Західна спільнота не може толерувати те, що відбувається в Україні з політикою пам’яті! … Так, є начебто серйозніші проблеми: війна, реінтеграція Донбасу, Мінськ, тощо … Проте нам не варто відкидати той факт, що в 1923 році була маленька партія в Німеччині, яка не розглядалась як важлива і серйозна сила. Але за 10 років щось сталося! І сучасна Україна дуже схожа, в багатьох аспектах дуже схожа, на Веймарську республіку. Ми маємо почуття національного приниження за втрату Криму і, вірогідно, деякі люди будуть шукати силу, яка змобілізує їх. І цей поділ між Заходом (Центром) – Сходом (Півднем) – це теж дуже серйозна ситуація, адже якісь люди просто вбили історика на вулиці, як це сталося з Бузиною (я не є його симпатиком)… Але він був громадянином країни і в його вбивстві звинувачують двох членів ультранаціоналістичної організації. І суд так і не виніс остаточного рішення… Отже, зараз ситуація така, що тебе просто можуть вбити на вулиці, якщо ти говориш щось не те. … Ми також маємо волонтерські батальйони, такі як Азов, які пропагують ультранаціоналістичну ідеологію. І ці люди мають зброю. Я думаю, що їх використовує керівний політичний клас у власних цілях… І тому Захід має реагувати і бути чутливим до цих питань».

 

Конспект лекції Георгія Касьянова “Минуле як пролог: політика та історична пам’ять в Україні”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

%d блогерам подобається це: