Після майже двох років війни спірний регіон Донбасу на сході України поділений на дві частини: Донецьку і Луганську «народні республіки», підтримувані Росією, й так званий «підконтрольний» [Києву] Донбас.

Існує чимало аналітики щодо питання того, як Україна могла б мирним чи збройним шляхом ре-інтегрувати території, що знаходяться під контролем сепаратистів. Однак, не менш важливо розуміти відносини Києва зі своїм власним, підконтрольним Донбасом. Військовий та політичний контроль над цією частиною регіону було успішно відновлено, але процес внутрішнього примирення, як і подолання «політичного відчуження» та спричиненої війною психологічної травми місцевих мешканців, наразі далеко не заверший.

Щоб досягнути внутрішнього примирення і рухатися вперед, Києву слід переглянути власну стратегію відносно регіону. Необхідно відмовитись від будь-яких дій, що ускладнюють або наражають на небезпеку життя цивільних осіб у зоні бойових дій. Так само потрібно припинити «ідеологічні перевірки», які виключатимуть з процесу формування української громадянської ідентичності українців Донбасу, які мають відмінну політичну культуру.

Якщо цього вдасться досягти, тоді підконтрольний Донбас міг би стати випробувальним майданчиком для наступного кроку – надзвичайно складного процесу примирення та реінтеграції з підтримуваними Росією «народними республіками». Якщо ні, тоді соціальний конфлікт, який розгортається сьогодні на Донбасі, може тривати значно довше, ніж власне збройний.

Стаття пропонує кілька кроків, необхідних для досягнення двоєдиної цілі: внутрішнього примирення і громадянської інтеграції жителів підконтрольного Донбасу.

1
Зображення 1. Лисичанськ, Луганська область. Фотографія автора.

 

Визнати травму

По-перше, необхідно визнати і спробувати зрозуміти травму, яку мешканці Донбасу отримали після двадцяти двох місяців силового і соціального протистояння. Для багатьох із них артилерійський вогонь, страх вимушеної втечі, виснаження і приниження під час проходження контрольно-пропускних пунктів, довгих черг на отримання пенсійних виплат та гуманітарної допомоги стали перевіркою на відданість.

Під час інтерв’ю одна внутрішньо переміщена особа (ВПО) пояснила мені зростання антипатії до сепаратистів тим, що вони безперервно обстрілювали її маленьке село неподалік Луганська. І це незважаючи на те, що українські війська, аби не наражати місцеве населення на вогонь, були звідти виведені. Таке її ставлення збереглося навіть тоді, коли, врешті-решт, саме український снаряд зруйнував її будинок після захоплення села сепаратистами.

У Лисичанську, в глибокому тилу підконтрольного Донбасу, шахтар-інженер пенсійного віку спокійно розповів як він на всі 100% підтримує Луганську народну республіку з того самого дня, коли українська ракета, влучавши у житловий будинок під час «визволення» міста, вбила його дружину та доньку.

Я міг би навести десятки інших свідчень щодо режиму насильства, підтримуваний обома сторонами конфлікту, в якому живе цивільне населення регіону. Крайня жорстокість артилерійних обстрілів, що на початку були одним із ключових елементів «антитерористичної операції» (АТО) української армії, а згодом перетворилися на криваву дуель – основна причина травми у цій жахливій війні.

Здається, ці масові обстріли грали на користь так званих «народних республік». Чимало переселенців з Луганська розповідали мені, що кількість бажаючих приєднатися до лав сепаратистського «ополчення»  реально почала зростати після падіння перших снарядів на вулиці міста. (Варто зазначити: багато людей також переконані в тому, що сепаратисти самі проводили обстріли, аби викликати гнів до українців і, зрозуміло, спричинили жахливі руйнування, націливши свою зброю на підконтрольний Донбас). Навіть серед переселенців, які вирішили шукати порятунку на контрольованих урядом територіях, постійно чуємо: «Ми ніколи не вірили, що вони можуть ось так стріляти в нас, у свій власний народ!»

І все ж, дійсно вражає той факт, як багато людей, повернувшись з бомбосховищ, зберегли відданість єдиній Україні – змученій, але неподільній. Двоє переселенців зі зруйнованого війною Первомайська розповіли про тижні, проведені у тісному та темному підвалі, коли українські бригади обстрілювали місто й численні сили козаків-сепаратистів, які знаходились у ньому (Зображення 3). Вони тримали свої язики за зубами у колі сусідів – затятих сепаратистів, і кожного вечора лягали спати з надією на те, що стуком у двері їх розбудить український солдат. Коли стало зрозуміло, що цього ніколи не трапиться, що їхнє рідне місто тепер відірване від України, вони зібрали речі і проїхали 15 км до підконтрольної Києву території.

2
Зображення. 2. Сєвєродонецьк, Луганська область. Фото автора

Зважаючи на високий ступінь травмованості багатьох жителів Донбасу, головним завданням має стати їхнє повернення до суспільного життя країни. Це особливо важливо для тих, хто безпосередньо постраждав від силових дій української армії. Далеко не всі ті, хто пройшов підвальні випробовування, подібно як ця пар, залишилися патріотами своєї країни.

Чимало людей мають глибоко суперечливе ставлення до України; деякі її навіть ненавидять. Однак, замість отримання допомоги в реінтеграції, багато переселенців зіштовхуються з повсякденними труднощами і розчаруваннями, які продовжують випробовувати їхню прихильність.

Подорожі, наприклад, є особливо болісними, зокрема для тих, хто має часто переміщуватися туди й назад між територіями, підконтрольними уряду, та тими, що управляються сепаратистами. Основна причина – неефективна система дозволів і ненависні блокпости, встановлені між цими територіями. Після цілих дванадцяти годин у черзі, один регулярний подорожуючий сказав мені: «Люди навколо тебе починають втрачати звичну «людяність», так само і ти». Коли переселенці, нарешті, дістаються контрольного пункту, вони можуть потрапити на жорсткий допит до такого ж знервованого і виснаженого українського солдата. У найгіршому випадку ця зустріч може перетворитися на обмін словесними образами. Також, люди можуть не дістатися контрольного пункту того ж дня, і будуть змушені ночувати у своїх автомобілях навіть узимку. Багато з них здійснюють такі поїздки кілька разів на місяць, або навіть щотижня.

Труднощі, пов’язані з громадянською реінтеграцією, є не менш серйозними, хоч і мають відмінну природу. Багато переселенців, які вважають себе українськими громадянами, навіть попри загрозу жорстокої відплати з’ясували, що правила реєстрації ВПО на виборах є настільки заплутаними, що, фактично, позбавляють їх будь-яких виборчих прав.

Україна вже давно потребує узгодженої програми, спрямованої на вирішення проблем ВПО і цивільного населення прифронтових територій. Її першим кроком має бути повний перегляд системи видачі дозволів на поїздки через контрольно-пропускні пункти, правила реєстрації на виборах, а також певні нові заходи, як то заборона державним службовцям відвідувати родичів на контрольованих сепаратистами територіях. Слід також переглянути такі основні напрями політики, як економічна блокада сепаратистських територій, що вже серйозно вплинула на економічну безпеку цивільного населення по обидва боки фронту. Реальні переваги такої політики потрібно чесно співвідносити з втратами, що полягають у відчуженні громадян. Під час цього перегляду принцип «не нашкодь» має стати керівним у політиці по відношенню до переселенців.

 

Припинити таврування політичної культури Сходу

Це не вигадка, що особлива політична культура Донбасу відрізняє його навіть від решти східних регіонів (Зображення 4). Мешканці Донбасу у переважній більшості виступають категорично проти членства України в ЄС та НАТО. Лише 17 відсотків із них схвально поставилися до протестів на Майдані, і лише мізерні 4,2 відсотка підтримують проведення АТО.[1] Сепаратизм підживлювався глибоким невдоволенням багатьох мешканців Сходу щодо напрямку (дійсного чи передбачуваного), у якому країна рухається після революції.

4
Зображення 3. Відсоток підтримки українцями з різних географічних регіонів подій чи заходів національного значення. “RBG” означає опитування, здійснене «R&B Group»[2], «КМІС» – опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології (у березні[3] та жовтні[4]).
Однак, зворотна динаміка часто не спрацьовує: не всі прихильники «східних політичних поглядів» підтримали сепаратизм. Ці опитування громадської думки, що вказують на сильну опозицію прозахідній політиці Києва у підконтрольному Донбасі, також демонструють те, що переважна більшість виступає за єдину Україну[5].

У всіх підконтрольних уряду містах існує одночасно дві групи: ледь прихований про-сепаратистський блок, який із нетерпінням чекає на черговий раунд «Російської весни»; і палкий патріотичний табір «Донбас – це Україна», який у буквальному сенсі розфарбував ці міста в жовто-сині кольори. Проте, між цими двома екстремумами міститься суттєво чисельніша, дуже неоднозначна маса дезорієнтованих і розчарованих людей, які, втім, не є активними поборниками сепаратизму. Якими б не були їхні мотиви, цю групу людей може «перехопити» будь-хто.

Хай там як, але цим українцям важко знайти свої місце у радикалізованій політичній системі України. Вони постійно віддають більшість своїх голосів «Опозиційному блоку» – нащадку дискредитованої «Партії регіонів». Це поглиблює зневагу українських політологів, які критикують електорат Донбасу через спроби повернення до влади корумпованих і консервативних покровителів. Журналіст Денис Казанський (переселенець із Донецька) уїдливо пояснив менталітет таких виборців: «Справи дійсно кепські, бо містом володіє «Опозиційний блок», але люди голосують за нього тому, що справи дійсно кепські.»[6]

Можливо, деякі українці Донбасу з цим погодяться, наприклад ті 20 відсотків, що підтримали партію Порошенка «Солідарність». Проте більшість вважає, що «справи дійсно кепські» не тому, що дехто зі старої еліти утримався при владі, а через цю жорстоку війну навколо них. Згідно з опитуванням, вони звинувачують нинішній уряд України в тому, що війна триває так довго.[7] (“Боже мій, чому б їм просто не домовитись і не припинити це все!» – інший постійне твердження). Щоб проголосувати проти цієї війни у мешканців Донбасу був єдиний вибір – «Опозиційний блок». Лише ця партія, принаймні на словах, підтримує їхні настрої проти проведення АТО.

На жаль, українські ліберальні і проєвропейські партії з тріском провалились і не змогли запропонувати Донбасу програму реформ, яка б не так відверто пропагувала військову операцію та відданість ідеям Євромайдану.

Серед них, звичайно, є палкі «майданівці» з Донбасу, багато хто з них зараз виконує важливу роботу в гуманітарних та громадських організаціях. Але більшість мешканців регіону вважають ці доленосні події трагедією або насиллям. І, таким чином, вони провалюють цей важливий «ідеологічний тест», ініційований сучасною політичною владою України.

Це серйозна помилка. Якщо Київ коли-небудь сподівається подолати те невдоволення нинішнім політичним курсом, що підживлювало сепаратизм в регіоні, йому необхідно залишити місце у політичній системі країни для українців Донбасу, які виступають «проти Майдану/за єдність». Їхній глибоко особистий, вистражданий погляд на цей конфлікт може стати вакциною від однобокого, шовіністичного сприйняття, що часто нав’язується політиками.

Євген Шибалов, учасник Євромайдану і гуманітарний активіст, нещодавно депортований з Донецької народної республіки через проукраїнські погляди, усвідомив, як глибоко змінилося його власне розуміння Майдану, коли «з політичного протесту рух перетворився на вуличну війну». З того моменту він паралельно спостерігав (як у Києві, так і у Донецьку) за появою переконання в тому, що «як тільки хороші хлопці зберуться разом і проженуть або вб’ють поганих хлопців, все одразу стане краще». Євген не зрікся Майдану, але часто протиставляє його заявлені принципи тому, що пережило цивільне населення Донбасу. Спостерігаючи приниження та небезпечні умови на блокпостах з України в ДНР, він написав у Facebook: «Мене мучить тільки одне питання: як країна, де начебто відбулася революція ГІДНОСТІ, докотилася до такого ПРИНИЖЕННЯ власних громадян?»[8]

 

Покласти край культурній війні

Поряд зі збройним конфліктом на території Донбасу точиться культурна війна, стрижневим елементом якої є проблема розуміння радянського минулого регіону. Вона набрала обертів після підписання у травні 2015 року законів про декомунізацію, які легітимізували повалення пам’ятників Леніну та започаткували перейменування вулиць. У час, коли перед Україною стоїть низка економічних викликів, а також гостра потреба в досягненні загальнонаціонального консенсусу, актуалізація вкрай політизованої проблеми пам’ятників виглядає щонайменше неоднозначно. Чисельні представники робітничого класу, на чию долю випали найскладніші випробування цієї війни, є тими мешканцями Донбасу, кому найбільше притаманна ностальгія за гарантованим працевлаштуванням та відносною рівністю в Радянському Союзі.

Наразі немає опитувань громадської думки, які б продемонстрували ставлення мешканців Донбасу до декомунізаційних законів, але за результатами опитування, проведеного в травні 2015 року на сході України (який найчастіше віддзеркалює загальні настрої, що панують у Донбасі), 61 відсоток опитаних не підтримував їх, а 71 відсоток виступав проти повалення пам’ятників Леніну.[9]

Несприйняття декомунізації часто має достатньо стримані форми. Хоча в деяких містах Донбасу було чимало прихильників «ленінопаду», які бурхливо відзначали падіння монументів, найчастіше на площах знаходилися лише вдягнуті в камуфляж солдати або ж працівники комунальних служб, які виконували поставлені завдання. Але після цього он-лайн форуми та соціальні медіа вибухали почуттями відчаю та гніву.

5
Зображення 4. «Останній Ленін у Луганській області» (звісно, у тій її частині, що знаходиться під контролем уряду) був демонтований у Лисичанську в лютому 2016 року. Фото, зроблене представниками кореспондентського корпусу Блоку Петра Порошенко.

 

«Ви повинні зрозуміти, що прийняття в піонери біля пам’ятника Леніну – це один з найяскравіших спогадів дитинства, який мають більшість з нас,» – сказав мені один проукраїнський бізнесмен із Сєвєродонецька. «Тепер кажуть, що це був культ, спрямований на промивання наших мізків. Проте я пам’ятаю, як важко потрібно було працювати, щоб туди потрапити, пам’ятаю відчуття подолання труднощів та усвідомлення себе складовою чогось більшого. Не просіть мене вважати, що це все було брехнею».

Декомунізація стає все більш тривожною для багатьох жителів Донбасу, оскільки в її авангарді знаходяться добровольчі батальйони, які часто асоціюють з радикальною націоналістичною ідеологією. У Сєвєродонецьку вони повалили пам’ятник Клименту Ворошилову, воєнному діячеві часів Другої світової війни і співорганізатору сталінських репресій, та розмалювали сусідні стіни націоналістичними графіті. Серед написів були: «вовчий кіготь» – символ батальйону Азов, запозичений, на думку багатьох, від СС; фрази «Бандера прийде – порядок наведе!» та «Україна понад усе» (мешканці Донбасу вбачають у цах написах тривожне відлуння гімну гітлерівської Німеччини «Німеччина понад усе»). Невдовзі це все було залите червоною фарбою про-сепаратистськими вандалами. Вони також замалювали миролюбний напис «Схід та Захід разом», зроблений поруч великими літерами.

У підконтрольному Донбасі «ленінопад» близький до своєї кульмінації. Але, зважаючи на безкомпромісний характер цього символічного жесту, Україні ще не пізно розробити більш зважений підхід до свого радянського минулого. Щонайменше слід ввести мораторій на подальше виконання законів про декомунізацію, допоки не завершиться збройний конфлікт на Донбасі та не стане можливою спільна переоцінка історичного минулого без жодних елементів примусу. Але для її успіху, ймовірно, потребуватиметься кардинальна зміна політики, зокрема, відмова від принципу «все радянське має піти», який залишається чужим для більшості жителів Донбасу.

6
Зображення 5. «Ленінопад» у Лисичанську. Фото зроблене представниками кореспондентського корпусу Блоку Петра Порошенко.

 

 Висновок: дослухатися до Донбасу

У цій статті змальовано дуже похмуру картину підконтрольного Донбасу. Проте ситуація не безнадійна. На Донбасі є чимало українських патріотів, хоч вони й не відповідають типовому розумінню цього терміну. Більшість з них не були «майданівцями», а їхнє сприйняття радянського минулого України і бажаного європейського майбутнього часто не співпадає з баченням співвітчизників із Заходу та Центру. Однак, вони вважають себе частиною української нації. Опинившись перед болісним вибором багато з них обрали Україну, покинувши домівки і усталене життя на контрольованих сепаратистами територіях.

Україна вже давно повинна була вирішити проблему політичного відчуження Сходу, спричинену недостатнім усвідомленням усіх страждань населення та непродуманою політикою.

Першим пунктом порядку денного має стати комплексний перегляд законодавства та заходів щодо переселенців та інших цивільних осіб, які постраждали внаслідок воєнних дій.

Зокрема, це стосується систем видачі дозволів на поїздки і контрольно-пропускних пунктів, а також правил реєстрації ВПО на виборах. Мета цього – мінімізувати труднощі та почуття образи шляхом перегляду або скасування найпроблемніших положень.

Різка риторика українських політиків, політологів та журналістів, спрямована проти виборців з Донбасу через їхні «контрреволюційні» виборчі вподобання, повинна припинитися.

Насправді, якщо регіон колись і стане різноманітним з політичної точки зору, українським партіям слід припинити вимагати від виборців з Донбасу відданості ідеям Євромайдану та однозначно схвального ставлення до АТО.

Врешті-решт, декомунізацію в її нинішній формі слід зупинити: не чекаючи того моменту, коли українська історія стане настільки далекою для жителів Донбасу, що вони просто не зможуть уявити себе частиною її майбутнього.

Якщо Україні вдасться це зробити, тоді, напевно, є надія на примирення та реінтеграцію з територіями, які наразі контролюються сепаратистами. Без залучення українців Донбасу, чиї взаємні страждання та культурна спільність створюють основу для обміну думками, будь-який діалог із підтримуваними Росією «республіками» буде практично неможливий. Однак, перш за все, саме населення Донбасу має впевнитися у наявності місця для них у новій Україні, що постала після двох років революції та війни.

Переклад з англійської: Яна Лукашук, Український центр Ненасильницького спілкування і примирення “Простір Гідності”

Джерело англомовної статті:

https://www.wilsoncenter.org/publication/kennan-cable-no16-understanding-the-under-control-donbas , Київський офіс Інституту Кеннана

 

Примітки

[1] Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), «Соціально-політична ситуація в Україні: березень 2015 року», 26 березня 2015 р. (http://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=511).

[2] «R&B Group». Національне опитування, проведене у 24 областях України та Автономній Республіці Крим (англійською мовою) (http://rb.com.ua/eng/).

[3] КМІС, «Соціально-політична ситуація в Україні: березень 2015 року».

[4] BBC, «Опитування: на Сході більшість – «за» Донбас у складі України», 20 березня 2015 р. (http://www.bbc.com/ukrainian/ukraine_in_russian/2015/03/150320_ru_s_donb…).

[5] КМІС, «Яким інтеграційним напрямком має йти Україна: Європейський Союз, Митний Союз» , 7 жовтня 2015 р. (http://kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=556&page=4).

[6] Денис Казанський «Все більше речей залишаються незмінними», 20 листопада 2015 р. (англійською мовою) (http://ukrainianweek.com/Politics/151996).

[7] Фонд «Демократичні ініціативи» (ФДІ), «Луганщина: потреби, побоювання, оцінки ситуації та надії на майбутнє» (http://www.dif.org.ua/ua/publications/press-relizy/luganshinapotrebnosti…); ФДІ, «Громадська думка у звільнених регіонах – Краматорськ, Слов’янськ», 2014 р. (http://www.dif.org.ua/ua/polls/2014_polls/obshestvennavjansk.htm).

[8] Євген Шибалов, сторінка у мережі «Facebook» (https://www.facebook.com/evgenii.shibalov?fref=nf).

[9] «R&B Group». Національне опитування, проведене у 22 областях України та Києві (англійською мовою) (http://rb.com.ua/eng/).

 

 

Брайан Мілаковський: Зрозуміти «підконтрольний» Донбас

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

%d блогерам подобається це: